:

"Я погодився на цю роботу раніше, аніж мені її запропонували, бо хочу, щоб в Україні з’явилося Суспільне", – Лук’ян Галкін

06 жовтня 2017

Авторська програма кінознавця, головного редактора інтернет-видання Moviegram Лук’яна Галкіна "Як дивитися кіно" стартує в ефірі UA: ПЕРШИЙ вже 6 жовтня. Щоп’ятниці о 22:45 глядачі дізнаватимуться про прем’єри світового кінематографу, що незабаром виходять в український прокат, а також про видатних режисерів, жанрові особливості, найкращі екранізації відомих літературних творів, найважливіші кіноподії, світові та українські кінофестивалі тощо.

Окрім того, у кожному випуску – розмова з українськими кінематографістами, зокрема, із продюсерками фільму Віталія Манського "Рідні" Юлією Сінькевич, генеральною продюсеркою Одеського міжнародного кінофестивалю, та Анною Паленчук, продюсеркою 435 FILMS; режисеркою і сценаристкою Марисею Нікітюк, переможицею ScripTeast Award, котру вручають під час Каннського фестивалю; генеральним директором Київського міжнародного кінофестивалю "Молодість" Андрієм Халпахчі; автором однієї з найяскравіших робіт нової хвилі української документалістики "Жива ватра" Остапом Костюком та багатьма іншими.

Лук’ян Галкін не лише веде власну програму про кіно на UA: ПЕРШИЙ, але й обіймає непросту креативну посаду виконавчого продюсера просвітницького мовлення Суспільного. Про те, чому вся команда просвітницького напрямку НСТУ протягом місяця жила у пеклі, а також про прагнення показати телеглядачам класний український кінематограф, Лук’ян Галкін розповів в інтерв’ю.

Лук’яне, розкажіть, як ви стали частиною команди Суспільного?

Я дуже плідно співпрацював з Тетяною Кисельчук, яка зараз обіймає позицію генерального продюсера просвітницького напрямку Суспільного. Окрім того, як людина, захоплена кінематографом, я не міг не надихнутися Юрієм Макаровим. Коли Тетяна і пан Юрій озвучили свою пропозицію, я не вагався ні хвилини. Мені взагалі здається, що я погодився раніше, аніж мені запропонували цю роботу, бо дійсно хочу, щоб в Україні з’явилося суспільне мовлення. Коли прийшов, то зрозумів, що потрапив у правильне місце. Ми робимо все, щоб випустити кльовий, якісний і незаангажований контент. Не уявляю, як на цю пропозицію можна було не погодитися і як це може не надихати. Є суспільне мовлення, яке хтось має зробити. Якщо я можу бути одним з тих, хто його робитиме – це честь для мене.

Ви – відомий кінознавець і раніше на телебаченні не працювали. Чому вирішили спробувати нову сферу діяльності?

Я дійсно прийшов сюди зі сфери нових медіа, неформальної освіти, де мало хто вважає, що телебачення – це щось круте. Але мені хочеться завдяки Суспільному та нашій команді щось змінити, зробити "телебачення здорової людини". Здається, що саме за це нас і взяли – за свіжий погляд. Як каже пан Макаров, у нас ще "око незамулене". Часто, коли я вмикаю якийсь телеканал, то бачу там багато речей, за які реально соромно, а від деяких форм подачі інформації, якщо чесно, нудить. Ми ж хочемо зробити якісний контент, тому намагаємось відходити від усталених телевізійних стандартів, які нам здаються неактуальними – постановок, награності, штучних текстів тощо. Навіть, якщо поки що деякі наші програми не скидаються на принципово нові, ми робимо все можливе, щоб в рамках обмеженого бюджету оновити хоча б ідейну та ідеологічну складові.

Як вам працюється у команді? Чи є якісь протиріччя, суперечки, непорозуміння, адже всі творчі люди?

Звісно, є, але ми усі дивимось в одному напрямку, і це найважливіше. У нас є новий проект "Лайфхак українською" – це реально наша гордість, оскільки в цю програму ми найбільше вклали спільного: весь просвітницький напрям, починаючи з ідеолога програми Юрія Макарова, долучився до її створення. І це навіть іронічно, бо кожен випуск триває лише 6 хвилин. По суті маленький проект, але для нас – він великий і дуже важливий. З ним пов’язаний один неочікуваний епізод тімбілдингу. Якось ми майже усією командою просвітницького напрямку їхали з роботи у звичні для нас пів на одинадцяту вечора і нам зателефонував виконавчий директор ПАТ "НСТУ" Олександр Лієв. Він включив телефон на гучний зв’язок і його донька розповіла нам про свої враження від перегляду програми "Лайфхак українською". Їй сподобалося! Це був дуже крутий момент, який підживлює, адже якщо наш підручник з української подобається дитині, значить ми зробили щось важливе.

Взагалі наш напрям останні два місяці жив у такому собі пеклі, бо ми всі "покусані" ідею суспільного мовлення і його якнайшвидшого запуску. Іноді здавалося, що все: небо падає на землю і 21-й поверх "олівця" летить тобі на голову, але якимось чином постійно вдається знайти вихід. Я про це зараз говорю, наче у гумористичному ключі, але це реально важка робота 24 години на добу. Та воно того варте, навіть якщо у найближчому сезоні зміни ще не будуть очевидні. Безліч сил іде на реформу того, що вже маємо в ефірі, і на те, щоб з нуля розробити нову систему роботи – вочевидь, і в життя все це втілиться не одразу.

Вам вдається знаходити спільну мову зі "старою гвардією" співробітників НСТУ, які працюють тут роками? Вони сприймають ваш свіжий погляд і незамулене око?

Я вважаю, що чимала частина нашого штату потребує серйозного перегляду. Не те щоб хтось поганий чи недостатньо професійний, просто задачі, які ми ставимо, дуже сильно змінилися з часів Першого Національного чи УТ-1. Нам потрібно відповідати актуальним вимогам, тому мусимо приймати рішення, які допоможуть це зробити. Ми хочемо, щоб усі наші колеги, на всіх рівнях – режисери, оператори, монтажери – дивилися з нами в одному напрямку, щоб у них був той самий еталон медіа, який ми хочемо бачити.

Розкажіть про ваш авторський проект "Як дивитися кіно". Для кого він? Яке в нього завдання?

Для мене важливо донести до глядачів програми, що кіно – це мистецтво, адже це не завжди є очевидним. У ставленні до кінематографу час від часу помітна якась соціально схвалена неповага. От, наприклад, коли йдемо до театру, то розуміємо, що театр – це мистецтво. Звісно, є круті вистави, а є постановки, які потрібні для того, щоб театр заробляв гроші. Тим не менш я не бачив, щоб у театрі люди їли попкорн або розмовляли по мобільному. Людям чомусь соромно дістати телефон під час вистави, а у кінотеатрі – ні. На мою думку, це відбувається через неприйняття кінематографу як окремого виду мистецтва. Коли ми приходимо до кінотеатру, часто думаємо, що просто подивимось фільм і повністю його зрозуміємо. Чому ми так не думаємо, коли приходимо до музею? Адже, коли роздивляєшся, наприклад, картини Босха, розумієш, що потрібне якесь тлумачення, контекст. І це не лише тому, що Босх жив у XV столітті, а тому, що в нього була якась своя система авторського бачення, котру треба враховувати, аби зрозуміти його твори.

Коли є багато проектів, що розповідають про кіно як про мистецтво, то ставлення до нього змінюється – ти вже не підеш на 15 хвилин з глядацької зали чи не перемотуватимеш його на комп’ютері, а сприйматимеш як твір, що потребує активації когнітивних функцій, концентрації уваги, сприйняття того, що говорить автор. Можливо, це не зовсім про відпочинок, адже кіно часто дивляться, щоб розслабитися. Але мені здається, що найкращий відпочинок – це зміна діяльності. І саме це дає людині хороший фільм – хай часом і складний.

Як обиратимете фільми для своєї програми, адже їх величезна кількість?

Я вже три роки поспіль співпрацюю з Одеським кінофестивалем, який формулює свою концепцію як арт-мейнстрім. Така концепція близька і моїй програмі. З одного боку, мейнстрім – це та частина, яка промовляє до глядача, оскільки у більшості випадків не піддає його зайвим тортурам. А артова частина – це та, яка сполучена із мистецтвом. В одній із програм ми говоритимемо про стрічку "Той, хто біжить по лезу 2049", тому що для мене режисер цього фільму Дені Вільньов – один з тих випадків, коли незалежний постановник знайшов собі місце в Голівуді. Про Вільньова цікаво говорити, бо хоча зараз він робить комерційне кіно, все одно лишається автором, який може здивувати.

А якщо говорити про українських режисерів – серед них також є ті, хто вас здивував?

Українські кінематографісти демонструють власним прикладом, як працювати, коли бракує фінансування, коли все горить, коли стикаєшся з тими, хто звик працювати як за часів Радянського Союзу і не хоче нічого змінювати. Тож, якщо український кінематограф зміг, то зможе й український суспільний мовник. Адже кожен український фільм – це приклад того, як люди, "вкушені" ідеєю, діють. І тут важливо, щоб український глядач йшов до них і підтримував касовими зборами. Зараз у нас є кіно, яке вже не потребує кредиту довіри – воно саме його видає й покладається на глядача, котрий буде настільки незаангажованим і далекоглядним, що прийме фільм. І зрозуміє, що у добу відродження українського кінематографу є місце для експериментів й невдач.

Тобто, навіть поганий фільм, якщо він українського виробництва – це все одно добре, і не можна його критикувати?

Не зовсім так – я не думаю, що правильно казати глядачам, аби вони не йшли на український фільм. Зрештою, можливо, це буде вже кільканадцятий український фільм, на який вони не пішли, а натомість подивилися черговий блокбастер. Колись режисер Остап Костюк сказав класну штуку: "Треба мати такий ритуал – ходити в кіно українське дивитись". Коли на широкі екрани виходить якийсь український фільм, він дуже потребує глядача і його підтримки – набагато більше, ніж усі блокбастери світу. Тому я щасливий, що по закінченню кожного випуску програми "Як дивитися кіно" ми показуватимемо українські стрічки. Телебачення – це засіб масової комунікації, і саме тут ми можемо сказати на широкий загал, що є класне українське кіно. Ми хочемо, щоб кількість людей, які дивляться українські фільми в кінотеатрах, постійно зростала, тому що кожного разу, коли українське кіно отримує гарні касові збори, це означає, що його автори зможуть зняти наступний фільм. Так ми можемо підтримати український кінематограф.

Автор: Анна Соловйова

Фото: Володимир Шевчук

Читайте також: