Починала вести цю програму сестра Тетяни – Лілія. Думки сестер збігаються: інколи українська глибинка може здивувати туриста більше, ніж велике місто. Погані дороги та брак елементарного сервісу роблять подорожі за телесюжетами  не такою вже й легкою справою.  Проте робота над «Вихідними…» кипить, адже багато цікавих куточків  країни ще залишаються маловідомими.

- Таню,  яким було Ваше телевізійне «хрещення»?

- Коли моя сестра зібралась у декрет, я працювала на телебаченні редактором і ведучою в одній з дитячих програм. Я сама захотіла працювати у «Вихідних по-українськи», але до затвердження якось гнала від себе думку, що раптом завтра доведеться «йти у бій». І от мене затверджують – а завтра справді треба летіти на зйомки до Туреччини.  Запросило Міністерство туризму цієї країни, тож переносити поїздку не годилося. Оце  було справжнє випробування!  На дворі – спека, градусів 50!  Думки плавляться, грим тече… А треба відзняти матеріал на три програми. Мені допомагали ввійти в робочий ритм усі члени знімальної групи, за що я їм дуже вдячна, бо навряд чи впоралась би без такої підтримки.

- Що під час подорожей стало для Вас особисто одкровенням?

- Я по-новому відкрила для себе Донеччину. Раніше в мене було традиційне уявлення: це шахтарський край, тож пейзаж там невибагливий: степ, терикони. А коли побачила Святогорську лавру – подих перехопило від такої краси. Іноді це місце називають «українською Швейцарією»,  а в мене навіть порівнянь не виникло, так це було прекрасно! Для мене це був майже культурний шок, і всі мої стереотипи відносно Східної України в одну мить зламалися. А неподалік Святогорська є  заповідна зона, яка «прикольно» називається – Клебан-Бик. Там лежать скам’янілі дерева, яким понад три мільйони років. Коли я це побачила, коли  змогла торкнутися того, що пережило уже три мільйони років – це було одне з найбільших вражень.

                                        Святогорськ називають "українською Швейцарією"

А ще мені запам’ятався дуже гарний собор у маленькому і маловідомому селі Біла Криниця у Чернівецькій області. Цей собор схожий на собор Василя Блаженного на Красній площі в Москві. Навіть не можу сказати, чим сільський собор поступається російському храмові за красою. А потім я дізналася, що в цьому місці – світовий центр старообрядців. Скільки їх там мешкає? Сотня людей, може, навіть менше… Мені було дуже цікаво побувати в їхніх родинах,  скуштувати  їжу за старовинними рецептами, послухати про звичаї. Навіть наші оператори, які об‘їхали півсвіту, затамували подих,  настільки цікаво було послухати ці оповіді. Думаю, що ми змогли донести свої відчуття до глядачів:  програма про Білу Криницю посіла перше місце на міжнародному конкурсі туристичних програм. 

У маленькому селі Біла Криниця стоїть собор, схожий на храм Василя Блаженного у Москві

- Як  ви вважаєте, чи багато людей після перегляду  програми мандрують вашими шляхами?

 - Наскільки мені відомо, найбільш «запеклі» туристи  колекціонують наші програми і потім за ними подорожують по Україні. А якщо якусь пропустять в ефірі, то телефонують до редакції і просять записати на диск. Мої друзі, бува, подивляться чергову програму  і  теж дзвонять: «Ми вже збираємо речі, сідаємо в машину і їдемо». Це дуже приємно, і завжди  хочеться не просто виходити в ефір, а відкривати людям очі на те, що зовсім близько. Таке наше прагнення – зачепити  туриста, щоб він сказав: «Я поїду сам, про все  дізнаюся і побачу більше».

 - Чи є якась особлива «технологія» зйомок такої програми?

- Найголовніше – це знайти максимум інформації про місце, куди ми поїдемо на зйомку. Я попередньо зв’язуюся з людьми, які там живуть, з місцевими фахівцями – істориками, краєзнавцями, старожилами, просто цікавими мешканцями  села чи містечка. Спочатку розпитую по телефону, з‘ясовую приблизний план зйомок, цікавлюся подробицями, щоб бути готовим максимально. А коли вже виїжджаємо на місце, виявляється, що можна знімати ще багато чого цікавого – і те, і се…

- Доводилося  збиватися з  дороги?

- Бувало й таке. Забиралися іноді так далеко, що блукали в пошуках потрібного нам об‘єкту. Приміром, я пам’ятаю, як  ми їздили знімати у Верхівню, туди, де  Оноре де Бальзак одружився на Евеліні Ганській.  Шлях лежав через поле,   не було дороговказів, а на вулиці вирувала завірюха. І ми  всю ніч їздили по тому полю, щоб знайти дорогу... Але  коли подорожуєш, то це вже як наркотик:  хочеться ще і ще. Причому,  не тільки  їздити по  великих містах – це набагато легше, а  добиратися  у найвіддаленіші  хутори, де можна натрапити на зовсім несподівані теми. Приміром, у селі Березова Рудка на Полтавщині стоїть справжнісінька піраміда, а в ній були поховані   кохана жінка Тараса Шевченка та батько дружини  Герберта Уелса.  І хто б міг подумати?...

- Без вказівників, дорожніх кафе  і хороших доріг не розбудуєш туристичну галузь…

- А ніхто її особливо і не розбудовує. Майже всі туристичні компанії налаштовані на виїзний туризм. І всі вони кажуть, що легше й вигідніше відправити одного туриста за кордон, ніж цілу групу – по Україні. Хоча на місцях у виконавчої влади є державні програми, і є люди, які б хотіли й могли цим займатися з душею: музейні працівники, вчителі, місцеві фанати - у хорошому сенсі. Буває так, що ми приїжджаємо і витягуємо цих людей просто з двору чи з городу, де вони порпаються.  Дивуєшся, що  попри їхню завантаженість та домашні клопоти, вони ще так переймаються хатою-музеєм, чи якоюсь могилою, чи іншою місцевою пам’яткою…  Але саме завдяки таким людям у нас ще є що побачити туристам.

- Куди поведуть Вас травневі мандри?

- Ми збираємося поїхати в Самчики – це таке село за 200 кілометрів від Києва.  Там майже повністю зберігся унікальний палацовий комплекс початку 19 століття. Колись він належав такому собі полковнику Петру Чечелю, який запросив розписувати свій палац Михайла Врубеля. А ще Самчики зберігають унікальне явище - так званий  «самчиківський розпис», схожий чимось на петриківський. Якщо це  комусь цікаво, то хай їдуть або до нас, або після того, як побачать нашу програму.

Розмовляла Юлія Водоп’ян
Фотографії  з особистого архіву Тетяни Куликівської